НЕПАЛ – ця історія про Тебе. Дійові особи – “Не МИ”

Вирушаючи в будь-яку мандрівку, ви можете обирати з ким їхати, але не можете обрати тих, хто буде навколо! Хіба що ви їдете на безлюдний острів ))) Звісно, наша «nepali сім´я» була найкраща і найрідніша.

Але були й інші «НЕ МИ» і вони не менш важливі, бо вони були  частиною нашого життя впродовж трьох тижнів! От про них зараз і поговоримо!

Отже, ті що «НЕ МИ»…

Першими нашими супутниками були натовпи випадкових людей з різних країн, з різним кольором шкіри і різним віросповіданням. Знаєте де то було? Ага, Аеропорт в Дубаї!!! Чесно відчула себе мурахою, навколо якої постійно рухається і кишить величезна кількість таких самих мурах!

Тусовка в літаку… Ті хто залишилися в пам’яті, це компанія «жвавих дідусів», які виявилися майстрами водного спорту і прямували в Непал сплавлятися на каяках… В літаку я дивилася, звісно, на них із захватом, а в голові майнула думка – “От би мені за років 30 теж так вештатися світом!»  Та коли за декілька днів побачила гірську річку на маршруті між Луклою і Намче Базаром, я зрозуміла, що захват треба множити на 10! Нереальні дідусі!

Наші «опікуни», які подбали про деталі на місці – Sudip Gautam і Purna Bahadur Shrestha.

– Треба вночі зустріти? Зробимо!

– А потім в 5 ранку завезти в аеропорт? Хм, та легко!

– Хочете смачно повечеряти, але ресторан за 20 хвилин закривається? Зараз поговоримо з персоналом і вони для Вас затримаються!!!

Таке враження, що їх девіз – менше тексту, більше дій!

А тепер буде трохи більше букв! Починаю писати про наших портерів –  компанію з 9 шерпів, які були з нами в продовж  13 ранків! Коли ми зустрілися в ними в аеропорту Лукли, то перші 30 секунд, я не знала, як реагувати на побачене. Переді мною стояла купка хлоп’ят, яким з вигляду було 14-15 років!  А ще, вони кажуть що вони будуть тащити наші 25-кілограмові баули, долаючи той самий маршрут що й ми!!! Як???  А ось так!!!

Вже потім мене відпустили емоції і я зробила зріз побаченого. В принципі майже так само виглядали й інші портери. Це були хлопці, переважно низького зросту, з круглим смаглявим обличчям, невимушеною і легкою усмішкою, особливо на привалах. От повзу я вгору зі своїм шести чи восьми кілограмовим рюкзаком, згадуючи всі мотиваційні мантри, для швидшого переставляння ніг. А тут обганяє мене портер, з вагою в 6 разів більшою, та ще й усміхається для підтримки. І що тут скажеш…

Портерами працюють переважно шерпи – місцева народність цієї частини Гімалаїв. Описів про побут і реалії,  умови роботи і їх життя є багато. При бажанні можете почитати. А я, два слова про інше )))

Нашого хлопчика я запам’ятала одразу. Кожного ранку я одразу знаходила його кумедну, оливкового кольору, шапочку серед натовпу. Часом ми з ними перетиналися на маршруті, отримуючи привітне «Namaste». Якщо трек дня був тяжким, то звісно ми мали змогу рухатися швидше.

Майже ніхто з них не володів англійською, тому все спілкування переходило на емоції та жести. Як виявилося пізніше,  всіх дівчат-красунь нашої групи вони називали «цікен», тобто chiken…  Без коментарів!

Був серед них головний портер – Канза! Він єдиний з ким можна було хоч якось порозумітися англійською з яскравим непальським акцентом. Відповідальний і старанний, хоч і дуже кумедний, особливо як одягав шапку з мордахою тигра або ще якогось звіряти.

До речі по звірят… Вони на маршруті були з нами всюди!!! Окрема група наших «компаньйонів»…  Каравани віслюків, змінювали каравани яків, мохнатих і не дуже, мавпячі загони на Monkey Temple і навіть був навіть один кіт! Компаньйони з них всіх не дуже доброзичливі я Вам скажу!

Віслюки хоч і без рогів, але нахабно затискали до огорожі або узбіччя, коли проходили повз, а обігнати їх було нереально. Найгрізнішими були яки, і це без жартів!

В один з перших днів походу один з них дуже хотів залишити мені не дуже сексуальний шрам на лівому бедрі… Буквально в останню секунду я побачила кінчик гострого рогу  в сантиметрі від своєї ноги.  Я миттю заскочила на камінь трохи вище стежки і робила так кожного разу, коли чула дзвіночки неподалік.

Через декілька днів небезпечне побачення повторилося…  Йдучи кам’яною стежкою вгору, нам на зустріч рухалась невеличка група яків, судячи з кількості дзвіночків. Напевно, не розрахувавши швидкість, один з них, як кам’яна глиба покотився вниз стежкою якою ми йшли… На щастя в нас всіх реакція спрацювала на 100%.

А зграї мавп в Катманду, які тільки чекали коли хтось щось витягне з кишені або розгорне який смаколик.  На мить залишаєш печиво в руці без пильного погляду – ВСЕ! Вважай, що ти наївся… Навіть кіт і той був гоноровий! Кігті в шкіру запускав так, ніби голки в подушку.

Кожного вечора і ранку, ще одними нашими супутниками були працівники лоджій або teahouse. Всі вони були різні, як по національності так і по спритності. Вона всі мали більш виражену комерційну жилку ніж портери, наприклад, але завжди усміхнені і привітні, щоб б не сталося.  Навіть коли я загубила ключа від нашої кімнати і довелося спилювати замок, власник з усмішкою відмовився брати гроші за пошкоджене майно. А ключа знайшли, наступного дня в сусідів навпроти…

Власне серед них значно більше помітне кровозмішення непальців з іншими народностями – китайцями, індусами, монголами. Всі вони страшенно сподобали наше сало та махан і з дитячою цікавістю це все пробували!  В голові закарбувалася сцена з останньої вечері в Луклі. Син господаря, після того як його пригостили українським делікатесом, підійшов тихцем і взяв ще шматочок махану і кудись поніс. За кілька секунд з тих же дверей вийшла дівчина, задоволено щось прицьмокуючи… Підозрюю, що то був махан!

Ще одними незмінними нашими супутниками було місцеве населення – від малого до старого!  І знову усмішки! Вони були всюди і від усіх, це просто щось нереальне. Нам усміхались у відповідь, або перші дарували цей заряд позитиву, просто так без причини! Розмовляючи між собою, вони завжди голосно і щиро сміялися.

Коли подорож лише починалася, я планувала невелике фотополювання за цікавими обличчями. Передумала… І не шкодую. Маю лиш пару фото з початку і кінця мандрівки.  Одного дня довелося спостерігати таку картину. Село, біля стежки якою ми йшли стоїть хатина з городом і парканом. Біля паркану – двоє гарненьких малюків, на городі – жінка, очевидно їх мати. Малюки такі гарні і пухкенькі, рука одразу тягнеться за фотоапаратом, щоб клацнути. Більшість так і робить. Малюки регочуть і позують. Мати з іншого боку городу розривається криком – «No photo!!!» Реакції нуль – ні в малюків, ні в перехожих фотографів. Чомусь часом ми дозволяємо собі втручатися і розслаблятися там, де ми гості! А якщо дійових осіб поміняти місцями?! Цікаво, якою б була реакція?

Місцеве населення ми зустрічали переважно в низах маршруту. Чим вище ми підіймалися, тим менше їх було. І простір «НЕ МИ» заповнювали інші персонажі  – такі ж туристи, які приїхали так само як і ми – подорожувати. На своїй стежці довжиною більше 100 кілометрів, ми напевно зустріли весь світ. З деякими розминалися обмінюючись коротким «Hallo» або «Namaste» або усмішкою, деякі мовчки проходили повз, а з деякими прямували однією стежкою впродовж кількох днів.

Так в лоджії селища Dragnak, я познайомилася 2-метровим дядечком з Німеччини, якого звали Ян. Вранці нас обох чекав тяжкий перехід через перевал Cho Lo Pass. Різниця була в тому, що це був його третій перевал, а в нас лише перший… Три дні по тому ми зустрілися в лоджії Gorak Shep, а за декілька годин на E.B.C. (Everest Base Camp), де й сфотографувалися разом. Вранці наступного дня нас обох чекав Кала-Паттар. Ян подорожував сам з власним шерпом. Німець, який завжди посміхався, принаймні мені! :)))

А ще була весела дівчина Kate з Нової Зеландії. Вона з безтурботною посмішкою сиділа за сусіднім столиком лоджії в Dzongla і думала що має робити далі, бо втратила свого шерпа. Звісно, вона знайшла іншого, а ввечері грала з нами в Mafia навколо буржуйки, не розуміючи жодного слова українською.

Або ж веселі дідусі з Шотландії, які нашому веселому кагалу дали прізвисько «colorfull team».

І двоє хлопців зі Штатів, які сьорбаючи щось схоже на суп, співчутливим поглядом проводжали нас на сходження на гору Гокіо Рі – наш перший п’ятитисячник.

Або ж тато з двома синами близнюками з Австралії з якими ми тусили одного вечора, напевно в найбільш гнітючій лоджії в Dole. Вони якраз поверталися з E.B.C. і розповідали як їм було страшенно HARD, а в нас тоді було все ще попереду…

Hula  з Гонконгу, який безтурботно прогулювався з нами стежкою до нашого першого Everest View, хоч попереду в нього було сходження на Ama Dablan.

Ну і на десерт – група з Росії, що ходила за нами слідом останні декілька днів. При сходженні на Кала Паттар, звісно ми не дали себе обігнати, а на вершині, коли співали гімн України, двоє киян, які виявилися учасниками групи, підспівували разом з нами «Ще не вмерла України…» і просили український стяг для фото.

Ось так! Гори люблять тих, хто любить гори!

Namaste мої любі!

2 thoughts on “НЕПАЛ – ця історія про Тебе. Дійові особи – “Не МИ”

  1. Коли читаєш твої розповіді, Оксанко, то поринаєш з головою в ту атмосферу і переживаєш її разом з вами! Це, безперечно, великий талант! Дякую, що пишеш! Це таке задоволення!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *